Главная       Продать работу       Заказать работу       Блог       Контакты       Оплата       О нас       Как мы работаем       Регистрация       Вход в кабинет
Тех. дипломные работы
   автомобили
   спец. техника
   станки
   тех. маш.
   строительство
   электроснабжение
   пищевая промышленность
   водоснабжение
   газоснабжение
   автоматизация
   теплоснабжение
   холодильники
   машиностроение
   др. тех. специальности

Тех. курсовые работы
   автомобили
   спец. техника
   станки
   тех. маш.
   строительство
   детали машин
   электроснабжение
   газоснабжение
   водоснабжение
   пищевая промышленность
   автоматизация
   теплоснабжение
   ТММ
   ВСТИ
   гидравлика и пневматика
   машиностроение
   др. тех. специальности

Тех. дополнения
   Отчеты
   Расчетно-графические работы
   Лекции
   Задачи
   Лабораторные работы
   Литература
   Контрольные работы
   Чертежи и 3D моделирование
   Тех. soft
   Рефераты
   Общий раздел
   Технологический раздел
   Конструкторский раздел
   Эксплуатационный раздел
   БЖД раздел
   Экономический раздел
   Экологический раздел
   Автоматизация раздел
   Расчетные работы

Гум. дипломные работы
   педагогика и психология
   астрономия и космонавтика
   банковское, биржевое дело
   БЖД и экология
   биология и естествознание
   бухгалтерский счет и аудит
   военное дело
   география
   геология
   государство и право
   журналистика и СМИ
   иностранные языки
   история
   коммуникации
   краеведение
   кулинария
   культура и искусство
   литература
   экономика и торговля
   математика
   медицина
   международное отношение
   менеджмент
   политология
   музыка
   религия
   социология
   спорт и туризм
   таможенная система
   физика
   химия
   философия
   финансы
   этика и эстетика
   правознавство

Гум. курсовые работы
   педагогика и психология
   астрономия и космонавтика
   банковское, биржевое дело
   БЖД и экология
   биология и естествознание
   бухгалтерский счет и аудит
   военное дело
   география
   геология
   государство и право
   журналистика и СМИ
   иностранные языки
   история
   коммуникации
   краеведение
   кулинария
   культура и искусство
   литература
   экономика и торговля
   математика
   медицина
   международное отношение
   менеджмент
   политология
   музыка
   религия
   социология
   спорт и туризм
   таможенная система
   физика
   химия
   философия
   финансы
   этика и эстетика
   правознавство

Гум. дополнения
   Отчеты
   Расчетные работы
   Лекции
   Задачи
   Лабораторные работы
   Литература
   Контрольные работы
   Сочинения
   Гум. soft
   Рефераты

Рефераты
   Авиация и космонавтика
   Административное право
   Арбитражный процесс
   Архитектура
   Астрология
   Астрономия
   Банковское дело
   Безопасность жизнедеятельнос
   Биографии
   Биология
   Биология и химия
   Биржевое дело
   Ботаника и сельское хоз-во
   Бухгалтерский учет и аудит
   Валютные отношения
   Ветеринария
   Военная кафедра
   ГДЗ
   География
   Геодезия
   Геология
   Геополитика
   Государство и право
   Гражданское право и процесс
   Делопроизводство
   Деньги и кредит
   ЕГЭ
   Естествознание
   Журналистика
   ЗНО
   Зоология
   Издательское дело и полиграф
   Инвестиции
   Иностранный язык
   Информатика
   Информатика, программировани
   Исторические личности
   История
   История техники
   Кибернетика
   Коммуникации и связь
   Компьютерные науки
   Косметология
   Краеведение и этнография
   Краткое содержание произведе
   Криминалистика
   Криминология
   Криптология
   Кулинария
   Культура и искусство
   Культурология
   Литература : зарубежная
   Литература и русский язык
   Логика
   Логистика
   Маркетинг
   Математика
   Медицина, здоровье
   Медицинские науки
   Международное публичное прав
   Международное частное право
   Международные отношения
   Менеджмент
   Металлургия
   Москвоведение
   Музыка
   Муниципальное право
   Налоги, налогообложение
   Наука и техника
   Начертательная геометрия
   Оккультизм и уфология
   Остальные рефераты
   Педагогика
   Политология
   Право
   Право, юриспруденция
   Предпринимательство
   Прикладные науки
   Промышленность, производство
   Психология
   психология, педагогика
   Радиоэлектроника
   Реклама
   Религия и мифология
   Риторика
   Сексология
   Социология
   Статистика
   Страхование
   Строительные науки
   Строительство
   Схемотехника
   Таможенная система
   Теория государства и права
   Теория организации
   Теплотехника
   Технология
   Товароведение
   Транспорт
   Трудовое право
   Туризм
   Уголовное право и процесс
   Управление
   Управленческие науки
   Физика
   Физкультура и спорт
   Философия
   Финансовые науки
   Финансы
   Фотография
   Химия
   Хозяйственное право
   Цифровые устройства
   Экологическое право
   Экология
   Экономика
   Экономико-математическое мод
   Экономическая география
   Экономическая теория
   Этика
   Юриспруденция
   Языковедение
   Языкознание, филология

Главная > Гум. курсовые работы > государство и право
Название:
Викрадення чужого майна з автомобілів

Тип: Курсовые работы
Категория: Гум. курсовые работы
Подкатегория: государство и право

Цена:
5 грн



Подробное описание:

ЗМІСТ

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА
ВСТУП…………………………………………………………………………..2-3
1. Поняття та загальна характеристика кваліфікації злочинів……………….4-8
2. Кваліфікація викрадень чужого майна з автомобілів…………………….9-15
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….……16

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА
1. Аналіз обвинувальних вироків судів……………………………………17-30
2. Аналіз статистичних даних……………………………………………..31-35
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..35-40

ДОДАТКИ
1. Обвинувальні вироки судів
2. Статистичні дані

 

 

 

 

 

 

 

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА
Вступ
Злочин проти життя є одними з найпоширеніших злочинів. Постійний розвиток науки кримінального права в цій області обумовлено виникненням все нових видів правовідносин (наприклад, з розвитком медицини в області трансплантації органів та тканин людини).
Правильна оцінка причин й умов здійснення злочину проти життя, всіх обставин справи визначає справедливе покарання.
У роботі розкриті кваліфікуючі ознаки складу злочини, враховані положення постанови Пленуму Верховного Суду й теоретиків в області кримінального права.
Дана тема роботи є досить актуальною темою сьогодення, так як життя людини та її здоров'я є найдорожчою цінністю людини і їх захист гарантується законодавством та Конституцією України.
Питання злочину проти життя особи наразі стоїть дуже гостро в нашій країні, тому цим питанням цікавилися зокрема такі відомі автори як Клименко В. „Класифікація злочинів у кримінальному законодавстві”, Коржанський М.Й. „Науковий коментар Кримінального кодексу України”, Мельник М.І., „Классификация преступлений” та інші науковці, Скібіцкій В.В., Сідорова В.М.
Об'єктом дослідження в даній роботі стали норми чинного законодавства України та інші нормативні акти в сфері класифікації, аналізу та виявленя співучасті злочинів проти життя та здоров'я особи.
Метою цієї роботи є дослідити співучасть злочину проти життя та здоров'я особи на основі вивчення та узагальнення досягнень правознавчої науки а також літера-турних джерел. Розкрити суть та зміст таких понять як вбивство, смерть необережність та легковажність. Розглянути причини та мотиви вбивства. Проаналізувати зв’язок між діяннями винної особи та причинами що спонукали її на це діяння. Дослідити об’єктивну та суб’єктивну сторони злочину.
Ця робота відноситься до теоретично-практичного виду дослідження. Автор при її написанні використовував такий метод наукового дослідження як аналіз – суть якого полягає у роз’єднанні цілого на складові елементи.
Робота складається з вступу де зазначено актуальність та мету курсової роботи і об’єкт дослідження; чотирьох розділів де розглядаються питання курсової роботи; висновку в якому підведено підсумки написання курсової роботи; списку використаної літератури, де зазначено нормативні і законодавчі акти та іншу додаткову літературу, яку автор використовував при написанні роботи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


1. Поняття та загальна характеристика кваліфікації злочинів
Згідно Конституції України, в Україні визнаються й гарантуються права й свободи людини й громадянина відповідно до загальновизнаних принципів і нормам міжнародного права й відповідно до дійсної Конституції.
Кримінальний закон, як й інші галузі права, ставить своїм завданням охорону інтересів особистості, які закріплені в міжнародно-правових актах і в Конституції України, і є способом реалізації обов'язків держави, які відбиті в КК України. Для виконання цих завдань КК установлює підстави й принципи кримінальної відповідальності, визначає, які небезпечні для особистості, суспільства або держави діяння визнаються злочинними, і встановлює види покарань й інші міри кримінально-правового характеру за їхнє вчинення.
Всі ці принципи, положення й інститути кримінального права закріплені в Загальній частині КК, Особлива ж частина кримінального права являє собою сукупність установлених кримінальним законом норм, що визначають коло й ознаки діянь, визнаних злочинними, а також види й межі покарань, передбачених за їхнє здійснення. Загальна й Особлива частини органічно зв'язані між собою й становлять єдине ціле.
Другий розділ Особливої частини Кримінального кодексу України присвячений злочинам проти життя й здоров'я.
Родовим об'єктом всіх злочинів, що входять в розділ злочинів проти особистості, є суспільні відносини пов'язані з інтересами особистості. Видовим об'єктом злочинів, передбачених другим розділом КК, є такі невід'ємні блага особистості, як життя й здоров'я. По безпосередньому об'єкті ці зазіхання підрозділяються на злочини проти інтересів життя й злочини проти інтересів здоров'я конкретної людини.
Автор в своїй роботі розгляне злочини проти життя, до яких КК України відносить: 1. Умисне вбивство (ст. 115 КК); 2. Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК); 3. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК); 4. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК); 5. Вбивство через необережність (ст. 119 КК); 6. Доведення до самогубства (ст. 120 КК).
Відповідно до ч. 1 ст. 115 КК вбивство – це навмисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.
Законодавче визначення вбивства, власне кажучи, ставить крапку в питанні про те, що варто розуміти під вбивством, що довгі роки було дискусійним у теорії кримінального права. Одні виділяли вбивство як протиправне діяння, що заподіює смерть іншій людині. Інші визначали суть вбивства через винність діяння. Треті були прихильниками того, що вбивством варто вважати тільки навмисне заподіяння смерті. Тут було б також доречно згадати дебати між прихильниками психологічного й оцінного розуміння провини.
Безпосереднім об'єктом злочинів проти життя, у тому числі й вбивства, як уже згадувалося раніше, є життя людини. Що ж таке життя? Класичне визначення Ф. Энгельса говорить: «Життя є спосіб існування білкових тіл, істотним моментом якого є постійний обмін речовин з навколишньою їхньою зовнішньою природою, причому із припиненням цього обміну речовин припиняється й життя, що приводить до розкладання білка». Тут варто пояснити, що Энгельс мав на увазі не самі білки, а структури утримуючих білків.
Таким чином, у самому загальному змісті життя можна визначити як активне, що йде з витратою отриманої ззовні енергії підтримкою й самовідтворенням специфічної структури організму. Тобто необоротні порушення системи, які тягнуть припинення функції самовідтворення, тягнуть і припинення життя.
Інше визначення життя дає нам наука кримінального права. «Життя – це природне право людини, що охороняється кримінальним законом. Законодавець рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від його віку, стану здоров'я, життєздатності, фізичних і моральних якостей від початку народження й до моменту смерті». Виникає справедливе питання - з якого моменту починається людське життя? Тут немає єдиної думки. Одні автори вважають, що початковим моментом життя як об'єкта зазіхання при вбивстві є початок фізіологічних пологів. Із цим навряд чи можна погодитися, тому що пологи – це складний фізіологічний процес й у деяких випадках можливі аномалії.
Відповідно до рекомендацій про визначення критеріїв живородженого й мертвородженого, початковим моментом життя людини варто вважати момент, коли плід відокремився від утроби породіллі, за винятком пуповини, що не перерізана, і в плода є подих або серцебиття, пульсація пуповини або довільних рухів мускулатури. При наявності цих ознак дитини визнають живородженим, зазіхання на його життя є злочинним.
Що стосується насильницького припинення біологічної діяльності плода до народження дитини, то відповідальність у цих випадках може наступати за заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю.
Як відомо кінцевим моментом людського життя є смерть. Медицині відома смерть клінічна й біологічна. Клінічна смерть наступає з моменту зупинки серця. Біологічна смерть характеризується виникненням необоротного процесу розпаду клітин центральної нервової системи. Саме біологічна смерть є кінцевим моментом людського життя, хоча у зв'язку з комерційною діяльністю, що широко поширилася останнім часом, пов'язаної з вилученням органів і тканин людини для трансплантації, окремі автори висловлюють думку про перегляд цього моменту.
Об'єктивну сторону вбивства можна виразити як навмисне заподіяння смерті іншій особі. Об'єктивна сторона цього складу злочину складається з діяння, наслідку й причинного зв'язку, отже, для наявності кінченого злочину необхідно встановити дії (бездіяльність), спрямовані на позбавлення життя, наслідок у вигляді смерті іншої людини й причинний зв'язок між ними.
Діяння при вбивстві має, насамперед, форму дії. Так відбувається переважна кількість вбивств. «Дії винного можуть складатися як у фізичному (поранення, отруєння, утоплення й т.д.), так й у психічному (переляк, повідомлення відомостей, які привели до паралічу серця, різні погрози) впливі на жертву. Вбивство, вчинене шляхом використання різних знарядь (кастет, кинджал і т.д.), механізмів (рушниця, пістолет і т.д.), варто розглядати як зроблене в результаті дій винного». Останнім часом у результаті розширення форм і методів впливу на людську психіку заподіяння смерті людині шляхом психічного впливу здобуває ще більш широкі можливості.
Вбивство можливо також й у формі бездіяльності. Як правило, це може бути тоді, коли винен з метою позбавлення життя не запобігає настанню смерті, хоча він міг і зобов'язаний був це зробити, а в ряді випадків і сам створює цю небезпеку її настання. «Такий обов'язок випливає із закону (наприклад, мати з метою вбивства не годує немовляти); зі службового становища або професійних обов'язків (нянька відповідає за злочинну бездіяльність, якщо залишає дитину без допомоги, що обумовлює настання смерті); з попереднього поводження особи, що створили погрозу заподіяння смерті (наприклад, людина, що добре плаває, запросив приятеля переплисти ріку й не зробив йому допомоги, коли той став тонути, що привело до смерті останнього)».
При здійсненні деяких вбивств на кваліфікацію впливає й спосіб дії або бездіяльності (наприклад, у п. 5 ст. 115 КК України як кваліфікуюча ознака навмисного вбивства визнаний загальнобезпечний спосіб).
Другою ознакою об'єктивної сторони вбивства є наслідок у вигляді смерті потерпілого. Відсутність наслідку при наявності прямого наміру на позбавлення життя означає, що діяння винного є замахом на вбивство. Смерть при вбивстві може наступати негайно після здійснення діяння або після закінчення певного часу.
Наявність причинного зв'язку між дією (бездіяльністю) і настанням смерті потерпілого також ставиться до обов'язкових ознак вбивства, є підставою для зобов'язання в провину наслідку.
Кримінально-правова наука виходить із того, що, встановлюючи причинний зв'язок по справах про вбивство, необхідно мати у виді наступне:
1) причинний зв'язок установлюється між настанням смерті й не тільки безпосередніми діями злочинця, але й діями різних механізмів, стихійних чинностей природи, тварин і т.п., які були використані вбивцею для заподіяння смерті іншій людині;
2) дії суб'єкта зізнаються причиною смерті тільки в тому випадку, якщо вони з'явилися необхідним для позбавлення життя потерпілого умовою, при відсутності якого смерть не могла наступити;
3) дії особи, що є необхідною умовою настання злочинного результату, можуть уважатися причиною смерті тільки у випадку, якщо результат випливав з необхідністю із цих дій, а не з'явився породженням випадкового збігу обставин, лише зовні пов'язаних з ними.
Суб'єктивну сторону вбивства становлять ознаки, що характеризують психічне відношення винного до своїх дій і смерті потерпілого. Вбивство відноситься до числа злочинів, які можуть бути зроблені тільки навмисне як із прямим, так і з непрямим наміром за умови, якщо особа усвідомлювала, що його дія (або бездіяльність) може привести до смерті потерпілого, бажала або свідомо допускала її настання або байдуже ставилося до настання такого наслідку. При рішенні питання про зміст наміру винного необхідно виходити із сукупності всіх обставин зробленого злочину, зокрема враховувати попереднє поводження винного й потерпілого, їхні взаємини, причини припинення злочинних дій винного, способи й знаряддя злочину, а також характер поранень, наприклад, у життєво важливі органи тіла й т.д.
Розмеження прямого й непрямого наміру при вбивстві має значення для індивідуалізації відповідальності й відокремлення цього злочину від інших злочинів. Це відноситься, наприклад, до кваліфікації замаху на вбивство. Наявність непрямого наміру виключає таку кваліфікацію, злочин у цьому випадку одержує юридичну оцінку по фактичним, що наступили наслідкам, тобто при відсутності причинного зв'язку між діянням і наслідком особа несе відповідальність тільки за зроблене діяння. При встановленні прямого наміру на заподіяння смерті має місце замах на вбивство, при наявності непрямого наміру особа відповідає за фактично заподіяну шкоду (наприклад, за заподіяння шкоди здоров'ю).
Кримінальне право визначає, що якщо вбивство може бути зроблене як із прямим, так і з непрямим наміром, то замах на вбивство можливо лише із прямим наміром.
У число обставин, що характеризують суб'єктивну сторону вбивства, можуть входити також такі ознаки, як мотив, мета й емоційний стан винного в момент здійснення злочину. Це факультативні ознаки суб'єктивної сторони вбивства. У тих випадках, коли їхнє встановлення необхідно, вони можуть мати вирішальне значення як для кваліфікації злочину, так і для призначення покарання винному. От як говорить про це Коментар до Кримінального кодексу «По кожній такій справі повинна бути встановлена форма провини, з'ясовані мотиви, мета й спосіб заподіяння смерті іншій людині, а також досліджені інші обставини, що мають значення для правильної правової оцінки вчиненого й призначення винному справедливого покарання».
Суб'єктом вбивства може бути особа, що досягла до моменту здійснення злочину 14 років. Підлітки, що досягли 14-літнього віку, відповідають за готування до вбивства, замах на його здійснення й за співучасть у ньому. Дані, що характеризують особистість суб'єкта вбивства, за певних умов можуть впливати на ступінь його відповідальності за зроблений злочин.
Закон називає деякі ознаки суб'єкта, що мають значення для кваліфікації зробленого їм вбивства. Так, вбивство, зроблене неодноразово, тягне кваліфікацію по п. 13 ст. 105 КК. Ці дані можуть мати істотне значення й для призначення покарання.

 

 

 

 

2. Кваліфікація викрадень чужого майна з автомобілів
Згідно з офіційною статистикою крадіжка є найбільш поширеним злочином в Україні. Крадіжка грошей, велосипеду, продуктів в супермаркеті, одягу в магазині, речей з автомобіля – все це відбувається щоденно. Що ж таке крадіжка з точки зору права і яке покарання для злочинця тягне за собою її вчинення? Українським законодавством передбачена як адміністративна, так і кримінальна відповідальність за вказані протиправні дії.
2.1. Кримінальна відповідальність за крадіжку з автомобілів
Юридичне визначення крадіжки передбачено в статті 185 Кримінального кодексу України (далі – КК України), згідно з якою це «таємне викрадення чужого майна». Викрадення завжди полягає в активній поведінці винної особи, спрямованій на незаконне та безоплатне вилучення чужого майна поза волею власника.
Ключовою ознакою цього злочину є саме його таємний характер. Відкрите викрадення чужого майна кваліфікується не як крадіжка, а як грабіж і за його вчинення передбачено більш сувору відповідальність іншою статтею КК України.
Зловмисник під час здійснення крадіжки вважає, що діє таємно і непомітно для інших осіб. Визначальним в цьому разі є саме умисел зловмисника, тобто його відношенні до своїх дій та його розуміння обставин правопорушення. Якщо зловмисник вважає, що діє таємно, а насправді – його дії помітила інша особа, правопорушник все одно вчиняє саме крадіжку, тобто таємне викрадення майна. Дане правило діє і навпаки: якщо зловмисник вважає, що діє відкрито і його діє не є прихованими від інших осіб, а насправді ніхто не помітив його протиправних дій, порушник буде нести відповідальність за відкрите викрадення чужого майна (грабіж), оскільки саме такий умисел він реалізовував.
Крім того, для розуміння які саме дії є крадіжкою, необхідно враховувати, що:
- якщо зловмисник заволодіває чужим майном у присутності потерпілого або сторонніх осіб, які проте не усвідомлюють факту викрадення майна (наприклад, у присутності малолітньої дитини, осіб, що перебувають у стані алкогольного сп’яніння або сплять), – такі дії також є крадіжкою;
- якщо зловмисник здійснює викрадення в присутності осіб, які усвідомлюють, що вчиняється крадіжка, але зловмисник впевнений в їх мовчазній згоді та невтручанні (наприклад, крадіжка на робочому місці у присутності інших працівників, які не перешкоджають), – такі дії також є крадіжкою;
- якщо ж зловмисник намагався здійснити крадіжку, але після виявлення його дій не відмовився від злочину і продовжив заволодівати майном, – такі дії відносяться вже до відкритих, тобто це грабіж або, в залежності від обставин події, розбій.
Предметом крадіжки може бути будь-яке майно, яке має певну вартість та є чужим для зловмисника (гроші, дорогоцінні метали, речі, цінні папери, право на майно та дії майнового характеру тощо).
Кримінальна відповідальність за крадіжку може наступати для осіб, які досягли 14-ти років на момент вчинення злочину.
Кваліфікуючими ознаками крадіжки, тобто обставинами, які впливають на кваліфікацію дій особи та тягнуть за собою більш суворе покарання, частинами 2 – 5 статті 185 КК України визначено:
- повторне вчинення;
- вчинення за попередньою змовою групою осіб;
- вчинення з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище;
- вчинення з завданням значної шкоди потерпілому (значна шкода визначається із врахуванням матеріального становища потерпілого в межах від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що станом на 2017 р. складає від 80 000 грн. до 200 000 грн.);
- вчинення крадіжки у великих розмірах (від 250 до 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що станом на 2017 р. складає від 200 000 грн. до 480 000 грн.);
- вчинення крадіжки в особливо великих розмірах (від 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що станом на 2018 р. складає 480 000 грн. та більше);
- вчинення організованою групою.
Законом передбачений широкий спектр видів та розмірів покарань за вчинення крадіжок в залежності від наявності чи відсутності зазначених вище кваліфікуючих ознак.
Наприклад, за «просту» крадіжку (за відсутності вказаних кваліфікуючих ознак) передбачено такі альтернативні покарання:
1) штраф в розмірі 50 – 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 850 грн. до 1700 грн.);
2) громадські роботи на строк від 80 до 240 годин;
3) виправні роботи на строк до 2 років;
4) арешт на строк від 1 до 6 місяців;
5) позбавленням волі на строк від 1 до 3 років.
Крадіжка, вчинена з проникненням в автомобіль, чи приміщення, карається позбавленням волі вже на строк від 3 до 6 років.
За крадіжку, вчинену в особливо великих розмірах або організованою групою, законом встановлено покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 12 років з конфіскацією майна.
Кримінальним кодексом України передбачені спеціальні статті за вчинення крадіжок певних видів майна. Для прикладу, окремим складами злочину є викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (ст.188-1 КК України), викрадення вогнепальної зброї чи бойових припасів (ст. 262 КК України), викрадення документів, штампів чи печаток (ст. 357 КК України) і т.д.
2.2. Адміністративна відповідальність за крадіжку з автотранспорту
Адміністративна відповідальність в Україні передбачена за дрібне викрадення чужого майна (ст.51 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП України).

Іншими словами, головною відмінністю крадіжки, за яку передбачена адміністративна відповідальність, від кримінально караного таємного викрадення чужого майна – є вартість викраденого майна.
Якщо вартість майна, яке було викрадене, на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (станом на 2018 рік - 160 грн.) – крадіжка вважається дрібною і тягне за собою адміністративну відповідальність. Викрадення майна, вартість якого більше зазначеного розміру, тягне за собою вже кримінальну відповідальність.
За дрібну крадіжку згідно зі ст. 51 КпАП України може бути призначене одне з таких стягнень:
1) штраф від 10 до 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (170 грн. – 510 грн.);
2) виправні роботи на строк до 1 місяця з відрахуванням 20% заробітку;
3) адміністративний арешт на строк від 5 до 10 діб.
У разі вчинення повторно протягом року дрібної крадіжки, за яку на особу вже накладалося адміністративне стягнення, до винної особи можуть бути застосовані більш суворі покарання, а саме одне з таких стягнень:
1) штраф від 30 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (510 грн. – 850 грн.);
2) виправні роботи на строк від 1 до 2 місяців з відрахуванням 20% заробітку;
3) адміністративний арешт на строк від 10 до 15 діб.
Слід також мати на увазі, що відповідно до ст. 22 КпАП України при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення порушник може бути звільнений від адміністративної відповідальності з застосуванням лише усного зауваження. Цей механізм, як правило, застосовується до дій, які формально містять в собі ознаки правопорушення, проте через свою малозначність не свідчать про такий ступінь їх суспільної шкідливості, який потребує покарання. Наприклад, крадіжка коробки сірників формально також є правопорушенням, проте у зв’язку з малозначністю такого порушення – за відповідні дії доцільно звільняти особу від відповідальності та обмежуватися усним зауваженням.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. “Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень”, затверджені наказом МОЗ України від 17.01.95.
2. Бажанов М.И. Уголовная ответственность за преступления против личности. - К., 1977.
3. Біологічний енциклопедичний словник / Гл. ред. М.С. Гиляров. - М., 1989.
4. В.В. Білкун, Л.Л. Голубович. “Судова медицина. Підручник для студентів медичних вузів.”. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
5. Вісник Академії правових наук України Х., 1997р. № 1 – про методологію історичного дослідження проблеми свободи волі в соціальній філософії права. №2 – Рецензії: особа під охороною кримінального закону.
6. Володько М.В., Чернишова Н.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. - К.: Наук. думка, 1995.
7. Закон України “Про судову експертизу” від 25.02.94.
8. Збірник постанов Пленуму ВСУ в кримінальних справах. – Харків: Одіссей, 2000.
9. Злочинність в Україні. Бюллетень законодавства та юридичної практиці України №2. К., 1994р.
10. Карне право Росії. Особлива частина: Підручник / Отв. ред. Б. В. Здравомыслов. - М.: Юрист, 1996.
11. Конституція України від 28 червня 1996 року.
12. Костенко О.М. Воля і свідомість злочинця. К., 1995р.
13. Крилова Н.Е. «Эвтаназія: кримінально-правовий аспект» // Вісник московського університету серія 11 право, 2000, № 2.
14. Кримінальне право України. посібник для курсантів та студентів юридичних учбових закладів. //під. ред. В.М. Бовсуновського. – К.: Наукова думка, 1995.
15. Кримінальний кодекс України від 16 січня 2002 року.
16. Курс радянського карного права. Л., 1973.
17. М.Й. Коржанський “Кваліфікація злочинів проти особи та власності”.
18. М.Й. Коржанський “Кваліфікація злочинів”. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
19. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – К.: 2000.
20. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України: за станом законодавства та постанов Пленнуму Верховного Суду України на 1 січня 1997 року. - К.: Юрінком, 1997. - С.38.
21. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних і цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1995. - № 1.
22. Практика судів України в кримінальних справах. 1993 – 1995. – К., 1995.
23. Україна в міжнародно-правових відносинах. Книга 1. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. - К.: Юрінком.1996.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА
1. Аналіз обвинувальних вироків судів
У питанні досліджуються види обвинувального вироку та підстави їх постановлення. У ній проаналізовано чинне законодавство України, яке регулює порядок і підстави постановлення обвинувального вироку, а також проект КПК України у цій частині. Виявлено чимало недоліків як чинного закону, так і проекту, запропоновано шляхи їх усунення.
Ключові слова: вирок, обвинувальний вирок, підстави постановлення вироку.
Вирок – це основний акт кримінального судочинства. Тільки суд своїм вироком, постановленим у результаті судового розгляду, у разі доведення вини підсудного має право визнати особу винною у вчиненні злочину і піддати кримінальному покаранню (ст. 62 Конституції України). У судовому вироку вирішуються і всі інші питання у справі. Саме тому вирок є найважливішим актом правосуддя. Звідси – особливі вимоги, що до нього пред’являються.
Звідси, незважаючи на значення, яке має вирок після прийняття нового Кримінального кодексу України та внесення змін до чинного Кримінально-процесуального кодексу, у законодавстві з’явилися прогалини, що стосуються підстав постановлення обвинувального вироку, які потребують всебічного вивчення з метою їхнього усунення.
Водночас в Україні підготовлено проект КПК, у якому підстави постановлення обвинувального вироку також не набули однозначного вирішення. Зауважимо, що вказані питання ще не стали предметом широкої наукової дискусії в Україні. Свого часу їх розглядали Ю.М. Грошевий, О.М. Толочко, С.Г. Мірецький, проте на основі аналізу нині вже не чинного законодавства. Разом з тим на практиці ці питання набирають виняткової гостроти. Відтак, запропонована стаття є актуальною як з наукового так і практичного погляду.
Відповідно до ч.3 ст.327 КПК, якщо підсудний визнається винним у вчиненні злочину, суд постановляє обвинувальний вирок і призначає підсудному покарання, передбачене кримінальним законом. Суд постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від відбування покарання на підставах, передбачених статтею 80 Кримінального кодексу України [1].
З цієї норми випливає, що існує два види обвинувального вироку: 1) з призначенням покарання; і 2) із звільненням від відбування покарання.
Водночас В.М. Тертишник зазначає, що обвинувальний вирок може бути чотирьох видів: 1) з призначенням покарання; 2) без призначення покарання; 3) зі звільненням від покарання; 4) з умовним застосуванням покарання [2, с.847]. Група харківських учених виділяє лише два перших види обвинувального вироку [3, с.387].
У зв’язку з цим зауважимо, що нещодавно (до внесення змін до КПК у 2001 р.), відповідно до чинного на той момент законодавства, вчені розрізняли такі види обвинувального вироку: 1) з призначенням підсудному покарання; 2) без призначення покарання; 3) із звільненням засудженого від покарання [4, с.127]; 4) з призначенням засудженому покарання, але із звільненням його від відбування з випробуванням (з відстрочкою) [5, с.400].
У всіх цих випадках особа визнавалася винною у вчиненні злочину, хоча й з різними для неї наслідками.
Обвинувальний вирок без призначення покарання міг бути постановлений у випадках, коли на момент розгляду справи в суді діяння втратило суспільну небезпечність або особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною (ч.3 ст.327 КПК у попередній редакції).
Якщо ж у процесі судового розгляду справи було встановлено, що на момент його провадження закінчилися строки давності притягнення підсудного до кримінальної відповідальності (п.3 ч.1 ст.6 КПК у попередній редакції, ст.48 КК у попередній редакції) або прийнято Закон про амністію, яким усувається застосування покарання за вчинене діяння, чи підсудного помилувано (п.4 ч.1 ст.6 КПК у попередній редакції), суд зобов’язаний був довести розгляд справи до кінця і винести обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання (ч.3 ст.6 КПК у попередній редакції).
Крім того, визнавши підсудного винним у вчинені злочину й обравши йому міру покарання у вигляді позбавлення волі, суд міг ухвалити рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням (відстрочкою) [5, с.400].
І, нарешті, в усіх інших випадках у разі визнання підсудного винним у вчиненні злочину, суд постановляв обвинувальний вирок із призначенням покарання.
А яку ж маємо ситуацію на сьогодні? Спробуємо проаналізувати чинне законодавство.
Стосовно обвинувального вироку з призначенням покарання, то тут не виникає жодних суперечок. Суд призначає особі покарання, коли повністю визнає її винною у вчиненні злочину за браком підстав для звільнення від відбування покарання чи його відстрочки.
Що ж до звільнення від відбування покарання, то тут виникають питання. Закон передбачає (ч.3 ст.327 КПК України), що суд звільняє особу від відбування покарання з постановленням обвинувального вироку на підставах, передбачених ст.80 КК України, яка визначає умови звільнення від відбування покарання у зв’язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Відповідно до п.1 цієї статті, особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано у визначені строки [6]. Проте видається не зовсім логічним постановлення обвинувального вироку зі звільненням від відбування покарання у зв’язку з тим, що за попереднім обвинувальним вироком щодо тієї ж особи і по тому ж злочину спливли строки давності його виконання. Особа не може бути засуджена двічі за один і той же злочин, інакше порушуються принципи кримінального права. У даному випадку вона повинна звільнятися від відбування покарання без будь-якого подальшого вироку.
Таку позицію законодавця важко зрозуміти. Проте зауважимо, що, крім спливу строків давності виконання обвинувального вироку, є ще й інші підстави для постановлення обвинувального вироку із звільненням від покарання, передбачені вже не у ст.327 КПК, а в статтях загальної частини КПК України.
Так, відповідно до ч.2 ст.6 КПК, суд постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання внаслідок акта амністії, якщо він усуває покарання за вчинене діяння, а також у зв’язку з помилуванням засудженого. Але тут на відміну від попереднього випадку суд постановляє обвинувальний вирок "зі звільненням від покарання", а не "постановляє обвинувальний вирок і звільняє особу від подальшого відбування покарання", хоча й суть видається однаковою. Проте і в цьому випадку виявляється певна колізія, яка полягає у тому, що, відповідно до ст.87 КК України та п.4 Положення про порядок здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 12 квітня 2000 року №588/2000 [7], клопотання про помилування може бути подано після набрання вироком законної сили. Отже, помилування не може бути підставою для постановлення обвинувального вироку із звільненням засудженого від покарання, оскільки воно здійснюється стосовно осіб, яким було призначено покарання вироком, що набрав законної сили.
Крім того, згідно з ч.5 ст.7 КПК, суд своїм вироком може звільнити особу від покарання, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, коли визнає, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно-небезпечною. Втрата суспільної небезпеки з боку особи, яка вчинила злочин, може пояснюватися суттєвою зміною обстановки в житті конкретної людини. Найтиповішими прикладами такої зміни є перебування особи в іншому трудовому колективі, усунення її з раніше займаної посади, розрив відносин з кримінальним середовищем, під впливом якого був вчинений злочин, вагітність [8, с.27], вчинення дій, які свідчать про його щире каяття (відшкодування заподіяної шкоди, примирення з потерпілим, пожертвування значної суми або цінностей на благочинні цілі, активна участь у суспільно-корисних роботах, зміна способу життя в позитивну сторону) [9, с.26].
Частина 6 цієї ж статті передбачає, що особа також може бути за вироком суду звільнена від відповідальності чи покарання на підставах, передбачених ст.49 та 74 КК України. Оскільки ж ст.49 встановлює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, то підстави для постановлення обвинувального вироку із звільненням особи від покарання передбачені у ст.74 КК України. Однак не всі підстави, зазначені у ній, створюють умови для постановлення обвинувального вироку із звільненням від покарання, а лише закріплені у п.4, 5. У п.4 вміщено таке ж положення, як і в частині 5 ст.7 КПК. Таке повторення також не має пояснення.
Пункт 5 же передбачає, що особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених ст.49 КК України, тобто у зв’язку із закінченням строків давності. Проте важко зрозуміти, як можна звільнити від покарання особу, яка взагалі не може бути притягнута до кримінальної відповідальності у зв’язку з закінченням строків давності. Тим більше що, відповідно до п.5 ч 1 ст.7-1 та ч.2 ст.11-1 КПК,. суд у судовому засіданні закриває справу, яка надійшла до нього з обвинувальним висновком у разі закінчення строків притягнення до відповідальності.
Беручи до уваги те, що вирок є найважливішим актом кримінального судочинства, його велике значення, недопустима така нечіткість з підставами для винесення обвинувального вироку, яку маємо у чинному КПК України, неприпустима.
Крім того, відповідно до ст.75 КК України, суд може постановити обвинувальний вирок із звільненням від відбування покарання з випробуванням. Зокрема, п.1 цієї статті проголошує: якщо суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше як 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може ухвалити рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням.
Отже, з аналізу чинного законодавства випливає, що у ньому передбачено три види обвинувального вироку:
1) з призначенням покарання;
2) із звільненням від покарання;
3) із звільненням від відбування покарання з випробуванням.
І це треба чітко зазначити у КПК, передбачивши, що підставами для їх постановлення мають бути: 1) для обвинувального вироку з призначенням покарання – визнання особи винною у вчиненні злочину, за відсутності підстав для постановлення інших видів обвинувального вироку; 2) із звільненням від покарання – наявність акта амністії (ч.2 ст.6 КПК, ст.86 КК), втрата особою суспільної небезпеки (ч.5 ст.7 КПК, ч.4 ст.74 КК); 3) із звільненням від відбування покарання з випробуванням – підстави, передбачені ч.1 ст.75 КК України.
Потрібно також зазначити, що, визначаючи підстави до постановлення обвинувального вироку, не є послідовним проект КПК, затверджений у першому читанні Верховною радою України. Так, відповідно до 4 ст.418 проекту, суд вироком звільняє засудженого від відбування покарання: 1) за наявності підстав, передбачених статтею 49 Кримінального кодексу (сплив строків давності притягнення до відповідальності); 2) коли обставина, зазначена у п.6 ч.1ст.185 цього Кодексу (наявність спеціальних підстав, передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу України), з’ясувалася під час постановлення вироку [10].
Проте суд не може постановлювати обвинувальний вирок із звільненням від відбування від покарання у зв’язку зі спливом строків давності притягнення до відповідальності, оскільки в такому випадку особу взагалі не можна притягати до відповідальності. Інша річ, коли засуджений наполягає на розгляді справи судом і постановленні вироку, про що буде мова далі.
Частина 5 ст.418 проголошує: суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання, якщо справа на вимогу обвинуваченого чи близьких родичів померлого обвинуваченого у випадках, передбачених ч.3 ст.184 цього Кодексу, розглядалась судом у повному обсязі. Мова йде про випадки, коли кримінальна справа не порушується, а порушена – підлягає закриттю, за винятком випадків, коли обвинувачений чи його близькі родичі наполягають на розгляді справи судом.
1) за спливом строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності;
2) внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння;
3) у зв’язку з декриміналізацією;
4) внаслідок зміни обстановки;
5) щодо померлого, крім випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого за клопотанням його близьких родичів.
Тут проект вже більш чіткий. За таких обставин суд може визнавати особу винною у вчиненні злочину, але призначати покарання не може, оскільки погіршуватиметься становище засудженого. Однак невідомо чому не згадано про втрату особою суспільної небезпеки.
На завершення зазначимо, що термін "обвинувальний вирок із звільненням від покарання" є точнішим і більш правильним, ніж термін "обвинувальний вирок із звільненням від відбування від покарання", і навіть терміна "обвинувальний вирок без призначення покарання" з суто прагматичних міркувань. У такому обвинувальному вироку суд зазначатиме: "Визнати особу винною у вчиненні злочину... Звільнити її від покарання у зв’язку з наявністю... (зазначити підставу)". Як наслідок покарання їй не призначатиметься. Якщо ж говорити про обвинувальний вирок із звільненням від відбування покарання, то у ньому спочатку потрібно призначати покарання, а потім звільняти від його відбування, що є не зовсім логічним і більше годиться до звільнення від відбування покарання з випробуванням.
2. Аналіз статистичних даних
Робота судів складається з розгляду кримінальних, цивільних, адміністративних справ, аналітичної роботи та інших форм діяльності.
Робота судів з розгляду кримінальних справ - важлива складова судової діяльності. Хоча формування ринкової економіки, збільшення цивільно-правової діяльності та підвищення ролі судів у регулюванні суспільних відносин істотно розширили сферу цивільно-правового та адміністративного судочинства, кримінально-правовий аспект в роботі судів залишається одним з головних.
В часи перебудови і роки реформ суди цілком обґрунтовано були виведені з узагальненого поняття «правоохоронні органи». Разом з тим їх намагалися вивести і зі сфери боротьби зі злочинністю. Суди, безсумнівно, не можуть входити в систему правоохоронних органів, як це було за радянських часів, вони не можуть нести відповідальність за зростання злочинності, але кримінальні суди - один з головних елементів у системі кримінальної юстиції, а винесення ними обвинувальних вироків і призначення кримінального покарання злочинцям (як, втім, і винесення виправдувальних вироків щодо невинних осіб) являє собою заключну, саму вирішальну і визначальну стадію в правовій боротьбі зі злочинністю. Поза обвинувального вироку суду і кримінального покарання, їм призначається, ні про яку боротьбу зі злочинністю не може бути й мови. Тому вивчення роботи судів з розгляду кримінальних справ на основі зібраних статистичних показників залишається однією з актуальних завдань.
Ця робота відбивається в звітах про роботу судів першої інстанції з розгляду кримінальних справ (Ф. № 1), про роботу судів з виконання рішень та вироків (Ф. № 4), роботі судів з розгляду кримінальних справ у касаційному порядку (Ф. № 6 ), розгляді в касаційному і наглядовому порядку справ з винятковою мірою покарання (Ф. № 6а), роботі з розгляду кримінальних справ у порядку нагляду (Ф. № 8).
Звіт про роботу судів першої інстанції з розгляду кримінальних справ (Ф. № 1) в бічних заголовках по рядках відображає найменування кримінальних справ різних категорій (за групами, деяким видам і окремим складам злочинів), а також злочинів неповнолітніх, справ, що надійшли в протокольній формі , справ, розглянутих одноособово суддею, колегією професійних суддів і судом присяжних (там, де він є в порядку експерименту). За графами показується рух або послідовне дозвіл протягом звітного періоду (року) кримінальних справ, що залишилися незавершеними на початок звітного року та надійшли знову протягом звітного періоду, за мінусом незакінчених справ, які залишаються на наступний звітний період (рік).
Дозвіл справ характеризується розглядом їх по суті (з винесенням обвинувального вироку, припиненням справи, застосуванням примусових заходів до неосудним), передачею справи на додаткове розслідування або за підсудністю. Далі йдеться про порушення термінів розгляду справ, про кількість осіб, засуджених, виправданих, осіб, справи на яких припинені за реабілітуючими або інших підстав, осіб, щодо яких застосовані примусові заходи, а також про винесених приватних визначеннях і постановах.
У довідці до цього розділу звіту вказується число справ, розглянутих у терміни понад 1,5 місяців, 3 і 6 місяців; справи, за якими змінена кримінально-правова кваліфікація дій; число осіб, взятих судом під варту або звільнених судом з-під варти; розшифровка підстав вирішення справи по суті, а також підстав винесення окремих зхвалень, заходи, які були по ним прийняті, і інші важливі відомості.
У наступних розділах звіту подаються дані про заходи покарання і складі засуджених, застосування смертної кари, розгляді подань, клопотань і скарг, в тому числі скарг на арешт, продовження терміну утримання під вартою і уявлень про продовження терміну утримання під вартою. Звіт містить також відомості про аналітичну роботу судів у кримінальних справах, проведенні узагальнень судової практики та винесенні уявлень за результатами проведеного аналізу. Загальний інформаційний обсяг звіту становить понад 600 ознак.
Статистичні можливості вивчення роботи судів можуть бути розширені за рахунок звітів інших форм. У звіті про роботу судів з виконання рішень та вироків (Ф. №4) можна почерпнути дані про рух виконавчих листів, їх розподілу за видами виконання, суми матеріального збитку, заподіяного різних видів власності (державної, муніципальної, громадської, приватної, особистої), забезпеченість стягнення і його виконання.
Звернення до звітів про роботу по розгляду справ в касаційному (Ф. № 6) і наглядовому (Ф. № 8) порядку, включаючи справи з винятковою мірою покарання (Ф. № 6а) дає можливість оцінити не тільки кількісну сторону діяльності кримінальних судів, але і якість судового розгляду. Особливе місце в оцінці роботи судів займає винесення законних і обґрунтованих вироків, або винесення незаконних і необгрунтованих вироків, співвідношення якісно (неякісно) розглянутих справ з навантаженням суддів, їх кваліфікацією, професійною підготовкою і т. Д.
Звіт касаційної інстанції (Ф. № 6) у своїй основній таблиці співвідносить деякі групи і види злочинів з результатами розгляду справ в касаційному порядку за задоволеними скаргами і протестами (по числу осіб). Ці результати - серйозні помилки судів першої інстанції. У звіті зазначено прийняті рішення:
1) за скасованими обвинувальним вироками:
- Про направлення справ на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд з огляду на м'якість покарання або з інших підстав;
- Про припинення справ за реабілітуючими та інших підстав;
- Про часткове скасування обвинувального вироку або припинення справи із залишенням в силі іншого, менш тяжкого звинувачення;
2) за зміненими обвинувальним вироками:
- Зі зміною кваліфікації діянь без зниження або зі зниженням міри покарання;
- З іншими змінами при залишенні колишньої кваліфікації діяння;
3) за скасованими виправдувальним вироками, а також за скасованими визначень і постанов судів першої інстанції:
- Про припинення (відмову в порушенні) справ за реабілітуючими підставами;
- Про припинення (відмову в порушенні) справ за іншими підставами;
- Про застосування примусових заходів до неосудним;
- Про направлення справ на додаткове розслідування. Аналогічні позиції розкриваються в звіті про роботу судів з розгляду кримінальних справ у порядку нагляду (Ф. № 8). Тільки ці помилки стосуються: 1) вироків, ухвал і постанов судів першої інстанції; 2) касаційних визначень; 3) наглядових постанов верховних, обласних і рівних їм судів; 4) наглядових постанов судових колегій Верховного Суду України.
При розгляді статистичних можливостей судимості ми підкреслювали, що статистика засуджених більш надійна, ніж статистика врахованої злочинності і виявлених правопорушників, оскільки спроби правоохоронних органів виглядати більш дієздатними штовхають їх до маніпуляцій в обліку. У судах також існує боротьба за вищі показники. Оскільки основним шлюбом в роботі судів вважається скасування або зміна вироків та інших судових рішень, то саме ці показники тяжіють над деякими суддями першої та касаційної інстанцій і штовхають їх на неправомірні хитрощі.
На основі наявних статистичних даних можна простежити якість судового розгляду у кримінальних справах всієї судової системи. У співвідношенні з показниками кримінальної, кримінологічної, демографічної, соціальної, економічної статистики можуть бути виявлені більш глибокі причини недоліків судової діяльності.
Комплекс Загальнорієнтуючих показників, починаючи з яких, як рекомендують фахівці кримінального процесу, необхідно будувати систему статистичних оцінок якості розгляду і вирішення кримінальних справ, повинен включати:
- Відомості про загальну кількість порушень, виявлених усіма вищестоящими судами і спричинили скасування і зміна вироків;
- Співвідношення зазначених даних з числом розглянутих;
- Частку скасованих і змінених вироків від всіх винесених за окремими категоріями справ;
- Співвідношення числа скасованих і змінених вироків з числом оскаржених і опротестованих в касаційному і наглядовому порядку;
- Відносне число суддів, які не мали скасування і зміни вироків, в структурі кримінальних суддів;
- Відносне число суддів, що мали скасування і зміна по одному, двох, трьох і більше справах.
Більш глибоке вивчення роботи судів можливо на основі кримінального та кримінально-процесуального законодавства, теорії кримінального права і кримінального судочинства, що виходить за рамки юридичної статистики. Методики такого аналізу викладаються в спеціальній літературі.
Статистичне вивчення роботи судів з розгляду цивільних справ грунтується головним чином на даних звітів про роботу судів першої інстанції з розгляду цивільних справ (Ф. № 2) і про роботу судів з виконання рішень та вироків (Ф. № 4).
Звіт про роботу судів з розгляду цивільних справ скрупульозно відображає всі категорії цивільних справ і їх рух в судах. Основну масу справ є справи позовного провадження. Ось їх перелік за звітом:
1) шлюбно-сімейні справи: про розірвання шлюбу подружжя, які мають неповнолітніх дітей, бездітних і мають дорослих дітей; стягнення аліментів на утримання дітей; про встановлення батьківства; про позбавлення батьківських прав; інші справи по шлюбно-сімейних стосунків;
2) трудові спори (незалежно від форм власності роботодавця): про відновлення на роботі; про оплату праці; про визнання страйків незаконними та відшкодування заподіяної ними шкоди; відшкодування шкоди, заподіяної при виконанні трудових обов'язків; інші справи, що виникають з трудових правовідносин;
3) позови про відшкодування шкоди за каліцтво і смерть годувальника: в зв'язку з виконанням трудових обов'язків; порушенням правил руху і аваріями на транспорті; з інших підстав;
4) позови про виселення: з службових жилих приміщень; інші позови про виселення з наданням і без надання іншого жилого приміщення; позови, пов'язані з приватизацією житла; інші житлові спори;
5) позови про відшкодування шкоди за порушення природоохоронного законодавства; спори про право власності на землю; інші спори, пов'язані із землекористуванням;
6) інші види позовів, пов'язані з приватизацією підприємств; договором оренди; про захист інтелектуальної власності; захисту прав споживачів; спадкування майна і т. д.
7) суперечки, що випливають з власності державної, муніципальної, громадських організацій; спільних підприємств, іноземного громадянина, держави; спори учасників господарств, товариств, товариств;
8) позови акціонерів, вкладників: про звільнення майна з-під арешту; про відшкодування шкоди від незаконних дій правоохоронних органів і суду; захист честі і гідності; реабілітацію жертв політичних репресій; інші позовні справи.
Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин: спори про визнання правових актів незаконними; спори між місцевими органами самоврядування; скарги на неправомірні дії посадових осіб; на порушення податкового законодавства, неправомірне накладення адміністративного стягнення; порушення виборчого законодавства; інші позови, що випливають з адміністративно-правових відносин.
Справи окремого провадження: про визнання факту батьківства; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про визнання громадянина обмежено дієздатним; скарги на нотаріальні дії та відмова у їх вчиненні; про виправлення записів у книзі актів громадянського стану; інші справи окремого провадження.
Відстеження руху цивільних справ різних категорій, як і кримінальних, починається з констатації числа незакінчених справ, що залишилися від минулих років, числа справ, що надійшли в звітному періоді, і закінчується залишком незакінчених справ на кінець звітного періоду. У числі закінчених справ протягом звітного періоду зазначається число розглянутих справ з винесенням рішення задовольнити позов або відмовити в позові; число припинених справ; справ з позовами, залишеними без розгляду; справ, переданих в інші суди. У звіті фіксуються також терміни розгляду справ, суми, присуджені до стягнення, і суми держмита, сплачені в дохід держави.
Завершується звіт показом проведеної аналітичної роботи по цивільних справах, числа проведених узагальнень судової практики та внесених подань.
Неважко помітити, що обсяг статистичних відомостей по розгляду цивільних справ набагато менше, ніж кримінальних. З одного боку, це пов'язано з недостатньо розвиненою цивільно-правової статистикою, з іншого - з об'єктивно меншим числом показників, необхідних для відстеження даної роботи судів. Подальший розвиток громадянського суспільства і соціально-економічної активності населення істотно розширять цивільно-правову сферу судової діяльності, що може привести до збільшення та уточнення статистичних показників.
Але і на основі наявної статистики можна успішно вивчати шлюбно-сімейні, трудові, житлові та багато інших відносини. Аналіз різних показників цивільно-правових спорів в динаміці і по територіях показує позитивні або негативні тенденції в тій чи іншій сфері цивільно-правових відносин. Поглиблене вивчення цих відносин вимагає звернення до цивільного, цивільно-процесуального, конституційного, сімейного, фінансового, банківського, трудового, житлового, земельного, спадкового, підприємницькому, адміністративному, кримінальному, кримінально-процесуальному та інших галузях права.

 

 

 

 

 


ВИСНОВКИ
1. Вирок - акт правосуддя, що містить висновок про винність або невинуватість обвинуваченого (підсудного) і вирішує справу по суті. За допомогою вироку суд вирішує завдання правильного застосування закону для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жодний невинний не був покараний. Відповідно до Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доказано в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Правосуддя здійснюється виключно судом; судові рішення виносяться ім'ям України [1].

2. Вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим (ст. 323 КПК). Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Законність вироку забезпечується тим, що вирок за своїм змістом заснований на незаперечних доказах, а за формою і характером прийнятих рішень відповідає вимогам Конституції України, кримінального, кримінально-процесуального законодавства й інших нормативних актів. Законним може бути лише справедливий вирок, вирок, що ґрунтується на встановленій істині та на правильному розв'язанні справи. Під обґрунтованістю вироку розуміють відповідність висновків, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, фактам, що мали місце в дійсності і встановленим сукупністю належних до справи, допустимих та достовірних доказів у справі.
3. З огляду на значимість вироку як акта правосуддя закон передбачає необхідну систему гарантій його законності й обґрунтованості: незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону; здійснення правосуддя тільки судом і заборона делегування повноважень суду іншим органам; винесення вироку в кімнаті для нарад, присутність у якій інших осіб не допускається; недопущення будь-якого впливу на суддів при прийнятті ними рішення в справі; недоторканність суддів, їх службових і житлових приміщень; таємниця наради суддів; особливий порядок обговорення питань, що вирішуються судом, і прийняття з них рішень; право судді на особливу думку, підписання вироку всім складом суду; публічне проголошення вироку відразу ж після його прийняття.
За умовою ст. 322 КПК України, вирок постановлюється в окремому приміщенні - нарадчій кімнаті. Під час наради і постановлення вироку в нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які входять до складу суду в даній справі. Присутність у нарадчій кімнаті запасних суддів або секретаря судового засідання та інших осіб не допускається. З настанням нічного часу суд вправі перервати нараду для відпочинку. Судді не мають права розголошувати міркування, що висловлювались у нарадчій кімнаті. Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, згідно зі ст. 375 КК України, карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.
4. За умовою ст. 324 КПК України, постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі питання: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений; чи винен підсудний у вчиненні цього злочину; чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме; яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати; чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений; що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна; що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, набутими злочинним шляхом; на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі; який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного; чи слід у випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, застосовувати до підсудного примусове лікування; чи необхідно застосувати до підсудного заходи безпеки.
5. Вирішуючи питання про те, чи підлягає підсудний покаранню, слід проаналізувати матеріали кримінальної справи щодо наявності чи відсутності обставин, за яких підсудний звільняється чи може бути звільнений від кримінальної відповідальності і покарання, обставин, передбачених ст. 7 - 111 КПК України. Суди мають проявляти гуманність до осіб, що вчинили незначні злочини і застосовувати інститут звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, який передбачає, що за обставин, при яких особа, що вчинила незначної суспільної небезпеки злочин, за наявності передбачених в законі фактів може бути звільнена від кримінальної відповідальності і покарання.
6. Перед тим як постановити вирок, відбувається нарада суддів під керівництвом головуючого. Головуючий ставить на вирішення суду питання, зазначені в статті 324 КПК. При цьому він повинен ставити кожне питання в такій формі, щоб на нього можна було дати тільки позитивну або негативну відповідь. При вирішенні кожного окремого питання ніхто з суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім. Всі питання вирішуються простою більшістю голосів. Коли під час наради при постановленні вироку суд визнав необхідним з'ясувати будь-яку обставину, яка має значення для справи, то він, не постановляючи вироку, своєю ухвалою, а суддя - постановою відновлює судове слідство в справі. Слідство при цьому належить провадити в межах з'ясування обставин, які викликали його відновлення. Після закінчення відновленого судового слідства, залежно від його результатів, суд відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин, надає підсудному останнє слово і виходить до нарадчої кімнати, щоб постановити вирок або, якщо дослідження цих обставин в суді виявилося неможливим, щоб винести ухвалу про направлення справи на додаткове розслідування.
7. Стаття 327 КПК встановлює, що вирок суду може бути обвинувальний або виправдувальний. Обвинувальний вирок і виправдувальний вирок повинні бути судом мотивовані. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановлюється лише за умов, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена. Якщо підсудний визнається винним у вчиненні злочину, суд постановляє обвинувальний вирок і призначає підсудному покарання, передбачене кримінальним законом. Суд постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від відбування покарання на підставах, передбачених статтею 80 Кримінального кодексу України. Виправдувальний вирок постановлюється у випадках, коли не встановлено події злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. Якщо при постановленні виправдувального вироку за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину особа, яка вчинила цей злочин, залишається не виявленою, суд після набрання вироком законної сили виносить ухвалу про направлення справи прокурору для вжиття заходів до встановлення особи, винної у вчиненні цього злочину.
8. Отже, вирок суду - акт правосуддя, спрямований на захист порушених прав і свобод людини й інтересів держави, в якому суд на основі всебічного, повного, об'єктивного і безпосереднього дослідження доказів робить висновок про винність або невинуватість підсудного і приймає рішення про притягнення його або непритягнення до кримінальної відповідальності, вирішуючи інші пов'язані з висновками суду юридичні питання. Тому вирок і може бути обвинувальним або виправдувальним. Будь-який вирок складається зі вступної, мотивувальної і резолютивної частин.

 

 


ДОДАТКИ
1. Обвинувальні вироки судів
Закон розрізняє два види вироків: обвинувальний і виправдувальний.
Підсудний або визнається винною у вчиненні злочину, або виправдовується. Це означає, що на всі питання звинувачення у вироку повинен бути дано категоричну відповідь. У справі суд постановляє тільки один вирок, навіть коли одній особі пред'явлено декілька обвинувачень або коли в одному справі вирішується питання про кількох обвинувачених. Тому вирок, будучи єдиним документом, який може бути у відношенні одних обвинувачених і пред'явлених їм звинувачень обвинувальним, а стосовно інших - виправдувальним.
Обвинувальний вирок постановляється при умови, коли в ході судового розгляду винність підсудного доведена. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 309 КПК). Суд виносить обвинувальний вирок, якщо він однозначно, ствердно відповість на всі перші чотири питання (ст. 303 КПК). Обвинувальний вирок повинен ґрунтуватися лише на достовірних доказах. Суд не вправі винести обвинувальний вирок, якщо не перевірені і не спростовані всі висновки захист підсудного і не усунуті всі сумніви в його винність. Якщо сумніви в доведеності обвинувачення не видається можливим усунути шляхом подальшого дослідження доказів у суді або направлення справи для провадження попереднього розслідування, суд повинен постановити виправдувальний вирок. При цьому суд керується випливають з принципу презумпції невинності положенням про те, що всі сумніви тлумачаться користь підсудного.
Обвинувальні вироки в залежності від того, як у них вирішується питання про покарання (п. 5 і 6 ст. 303 КПК), можуть бути трьох видів: 1) з призначенням покарання: 2) із звільненням від відбування покарання: 3) без призначення покарання.
Обвинувальний вирок з призначенням покарання визначає у відповідності зі статтею КК, вид і міру покарання, яке підлягає відбування засудженим.
Обвинувальний вирок із звільненням від відбування покарання, згідно ч. 2 ст. 5 КПК, суд виносить: 1) при закінченні термінів давність: 2) внаслідок видання акта амністії, що усуває покарання за вчинене діяння: 3) зважаючи помилування підсудного. При наявності цих підстав виробництво по справі частіше припиняється на більш ранніх стадіях. Але якщо зазначені обставини виявляються в судовому розгляді або обвинувачений на колишніх стадіях заперечував проти припинення справи за цих підстав, а в судовому засіданні обвинувачення підтвердилося, суд зобов'язаний постановити обвинувальний вирок із звільненням підсудного від покарання.
Виходячи з сенсу ч. 2 ст. 5 та п. 6 ст. 303 КПК, представляється, що в обвинувальному вироку із звільненням від покарання суд не завжди повинен спочатку призначити міру покарання засудженому. Він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання і не визначаючи цю конкретну міру.
При винесенні обвинувального вироку з звільненням від покарання необхідно призначення певної міри покарання лише у разі, коли від цього залежить застосування акту амністії.
Обвинувальний вирок без призначення покарання суд постановляє в тих випадках, коли приходить до висновку, що цілі покарання можуть бути досягнуті самим фактом засудження особи. Підставою його постанови є в відповідно до ч. 2 ст. 309 КПК визнання судом, що до момент розгляду справи діяння втратило суспільну небезпеку або особа, яка вчинила його, перестало бути суспільно небезпечним. Кримінальний закон конкретизує деякі умови, які можуть дозволити звільнити особу від покарання за вироком суду у зв'язку з тим, що воно в силу подальшого бездоганної поведінки і чесного ставлення до праці на час розгляду справи не може вважатися суспільно небезпечною (ч.2 ст. 50 КК). В такій ситуації підсудний визнається судом винним у скоєнні злочину, його діям дається кримінально-правова кваліфікація, а далі формулюється рішення не призначати підсудному покарання.
Виправдувальний вирок відповідно до ч. 3 ст. 309 КПК постановляється при наявності однієї з наступних підстав: 1) не встановлено подія злочину: 2) в діянні підсудного відсутній склад злочину: 3) не доведено участь підсудного у вчиненні злочину - тобто коли судом дано негативну відповідь хоча б на один з перших чотирьох питань ст. 303 КПК.
Виправдання за будь-яким з підстав означає повну реабілітацію підсудного, підтверджує його непричетність до злочину. Тому закон забороняє включати у зміст виправдувального вироку формулювання, ставлять під сумнів невинність підсудного (ст. 314 КПК). Виправданому в чинності вимоги ст. 58 КПК суд зобов'язаний роз'яснити в письмовій формі порядок відновлення його порушених прав і вжити заходів до відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та незаконного взяття під варту.
Разом з тим, відмінності у підставах виправдання впливають на рішення про
цивільному позові та відшкодування збитків (ч. 2 ст. 310 КПК), про необхідність подальшого провадження у справі з метою встановлення особи, винної у скоєнні даного злочину. Тому суд згідно з законом повинен точно сформулювати у вироку одне з трьох зазначених у КПК підстав виправдання.
Суд виносить виправдувальний вирок через те, що не встановлено подія злочину (п. 1 ч.3 ст. 309 КПК), коли вмененное підсудному діяння взагалі не мало місця, зазначені у звинуваченні події або їх наслідки не виникали або сталися незалежно від чиєї-небудь волі, наприклад, внаслідок дії сил природи.
Суд постановляє виправдувальний вирок через відсутність в діянні складу злочину (п. 2 ч.3 ст. 309 КПК), коли дії підсудного згідно з кримінальним законом: а) не є злочином, або б) лише формально містять ознаки злочину, але в силу малозначність не представляють суспільної небезпеки, або в) не є злочинними чинності прямої вказівки закону (наприклад, вчинені в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, в тому числі при затримання злочинця і т. д.). З цієї ж підстави суд виносить виправдувальний вирок і в разі, коли злочинність і караність діяння, вчиненого підсудним, усунуті законом, який набрав чинності після вчинення особою діяння. Суд виправдовує підсудного через те, що не доведено його участь у вчиненні злочину, якщо сам злочин встановлено, але досліджені судом докази не підтверджують або виключають його вчинення підсудним (п. 3 ч. 3 ст. 309 КПК). Суд керується цим підставою, виправдовуючи підсудного у випадках, коли наявні докази
недостатні для достовірного висновку про винність підсудного і об'єктивно
виключається можливість збирання в підтвердження звинувачення інших
доказів як у суді, так і в ході додаткового розслідування. В відповідно до роз'яснень Верховного суду України при цих умовах неприпустимо замість винесення в стосовно підсудного виправдувального вироку повертати справу для провадження розслідування.
Цим обмежуються права підсудного на публічне, без зайвої тяганини визнання його невинним. Заміна виправдання поверненням справи для додаткового розслідування, під час якого воно в таких випадках припиняється, демонструє безпринципність суду і є відступом від принципу презумпції невинуватості. Виправдання за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину охоплює і випадки, коли суд приходить до висновку, що злочин вчинено іншою особою. Тому при постанові вироку через того, що не доведено участь підсудного у вчиненні злочини, суд після набрання вироком законної сили направляє справу прокурору для вжиття заходів до встановлення особи, що підлягає залучення в якості обвинуваченого (ч. 4 ст. 309 КПК).
Виправдувальний вирок при будь-якому з підстав виправдання може мати у якості своєї бази достовірно встановлені факти, що підтверджують відсутність події чи складу злочину або непричетність до нього підсудного. У таких випадках у наявності позитивно підтверджена, доведена невинність особи. Однак умови кримінальної судочинства не завжди дозволяють встановити це з переконливістю. Використання всіх можливостей по доказуванню не може усунути сумнівів у фактичних обставин справи. Непереборні сумніви можуть ставитися до висновків про наявність або відсутність події злочину, до ознак складу, що визначає злочинний характер діяння, причетності до підсудного. Будь-які з цих сумнівів тлумачаться на користь підсудного. Тоді виправдувальний вирок засвідчує недоведеність вини, відсутність її об'єктивної підтвердження. У силу презумпції невинуватості недоведеність провини за своєю правовою суттю теж означає доведеність невинності.
2. Статистичні дані
Відповідно до статті 14 Закону України "Про державну статистику" та з метою забезпечення своєчасного одержання статистичної звітності про роботу судів загальної юрисдикції (крім господарських судів) Державний комітет статистики разом з Верховним судом України та Міністерством юстиції України видали наказ за № 461/67/49 від 28 травня 2002 р. „Про затвердження форм статистичних звітів щодо роботи судів загальної юрисдикції (крім господарських) та Інструкції щодо їх заповнення".
Відповідно до цього наказу була введена піврічна та річна статистична звітність про роботу судів загальної юрисдикції (крім господарських судів), а також затверджені форми статистичної звітності:
№ 1 - "Звіт про розгляд судами першої інстанції кримінальних справ (порушених за статтями Кримінального кодексу України 1960 року",
№ 1-А - "Звіт про розгляд судами справ про адміністративні правопорушення та осіб, які притягнуті до адміністративної відповідальності",
№ 1-К - "Звіт про розгляд судами справ на виконання Закону України "Про боротьбу з корупцією",
№ 1-Е "Звіт про роботу касаційної інстанції Верховного Суду України розгляду кримінальних справ щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі",
№ 2 - "Звіт про розгляд цивільних справ судами першої інстанції",
№ 3 "Звіт про розгляд судами першої інстанції кримінальних справ",
№ 4-А - "Звіт щодо звернення до виконання рішень судів у частині майнових стягнень",
№ 6 - "Звіт про кількість осіб, засуджених, виправданих, справи щодо яких закрито, неосудних, до яких застосовано примусові заходи медичного характеру та види кримінального покарання",
№ 7 - "Дані в розрізі статей Кримінального кодексу України про кількість засуджених осіб",
№ 8 - "Звіт про склад засуджених",
№ 9 - "Звіт про кількість осіб, засуджених за скоєння злочинів у розрізі галузей господарства",
Всього цей перелік складає 31 позицію.
Голови місцевих судів до 5-го числа наступного місяця після звітного періоду подають Головному управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласним, Київському і Севастопольському міським управлінням юстиції статистичні звіти за формами № : 1, 1-А, 1-К, 2, З, 4-А, 12-А, 16, 17, 34. Голови військових місцевих судів гарнізонів до 5-го числа наступного місяця після звітного періоду подають головам військових судів регіонів та Військово-Морських Сил України статистичні звіти за формами № : 1, 1-А, 1-К, 2, З, 4-А, 17, 34.
Голови апеляційних судів до 8-го числа наступного місяця після звітного періоду подають Міністерству юстиції України статистичні звіти за формами № : 1, 2, З, 4-А, 12-А, 17, 20, 21, 22, 32, 34. Голови військових апеляційних судів регіонів та Військово-Морських Сил України до 15-го числа наступного місяця після звітного періоду подають Міністерству юстиції України статистичні звіти за формами № 1-А, 1-К щодо роботи місцевих судів гарнізонів; № : 1,2, З, 4-А, 34 як по регіону, так і зведені звіти щодо роботи місцевих судів гарнізонів; ведені звіти щодо роботи військових судів гарнізонів і регіону: 6, 7, 8, 9, 10, 10-А, 11, 11-А, 14, 17; звіти щодо роботи апеляційного суду регіону чи Військово-Морських Сил за формами № 20, 21, 22, 32.
Начальники Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських управлінь юстиції до 15-го числа наступного місяця після звітного періоду подають Міністерству юстиції України зведені статистичні звіти за формами № : 1, 1-А, 1-К, 2, З, 4-А, 6, 7, 8, 9, 10, 10-А, 11, 11-А, 12, 12-А, 13, 16, 17, 34.
Верховний Суд України до 15-го числа наступного місяця після звітного періоду подає Державному комітету статистики України, Міністерству юстиції України статистичні звіти за формами № : 1, 1-Е, 2, З, 4-А, ЗО, 31, 32, 33, 34, 35.
Збирання, зведення статистичних даних про роботу місцевих та апеляційних судів (крім господарських судів) та контроль за достовірністю наданої статистичної звітності, забезпечення бланками відповідних форм звітності здійснює Міністерство юстиції України. В свою чергу, Міністерство юстиції України до 30-го числа наступного місяця після звітного періоду надсилає Державному комітетові статистики України зведені статистичні віти про роботу судів загальної юрисдикції (крім господарських судів) за встановленими формами.
Відповідно до Закону України від 07.02.2002 № 3018-3 "Про судоустрій України", Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Указом Президента України від 03.03.2003 № 182, та з метою удосконалення організації роботи з ведення судової статистики Державною судовою адміністрацією України 19 травня 2003 року виданий наказ № 179 "Про затвердження форми статистичної картки на підсудного (обвинуваченого) та Інструкції щодо її заповнення" (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 травня 2003 р. за № 409/7730)
Дана Інструкція щодо заповнення статистичної картки на підсудного (обвинуваченого) регламентує методику заповнення статкарток, що є первинним документом для складання статистичних звітів за вироками (постановами, ухвалами) суду, які набрали законної сили, порядок роботи з ними від моменту заповнення до передачі їх в архів.
Станкартка даної форми заповнюється тільки стосовно осіб, які після набрання вироком (постановою, ухвалою) законної сили будуть обліковуватися за статтею КК України в редакції 2001 року. Статкартка заповнюється тільки стосовно осіб, щодо яких до суду на розгляд надійшли кримінальні справи з обвинувальними висновками або з постановами про застосування примусових заходів медичного характеру чи стосовно яких судом порушено кримінальну справу в порядку ст. 27 Кримінально-процесуального кодексу України.
Суддя, який головує в судовому засіданні, особисто заповнює статкартку на: засудженого; виправданого; особу, справа щодо якої закрита; особу, визнану неосудною, до якої застосовано примусові заходи медичного характеру. На кожного підсудного (обвинуваченого) заповнюється окрема статкартка.
Станкартка складається з п'яти розділів: I. "Відомості про підсудного (обвинуваченого) на момент учинення злочину". II. "Відомості про злочин". III. "Відомості про вирок (ухвалу, постанову) суду". IV. "Відомості про результати розгляду апеляції". V. "Відомості про результати розгляду справи в касаційній інстанції". Статкартка містить 34 пункти, позначені одним чи кількома квадратами. Кожний пункт складається з показників, що мають цифрові визначення.
Основний принцип заповнення полягає в тому, що в квадраті кожного пункту обов'язково проставляється цифрове визначення, включаючи "0". У тих випадках, коли вказані ознаки, перелічені в пункті, відсутні, ставиться "0". Наприклад, якщо злочин скоїла особа старше 18 років, квадрати пунктів 9, 10, 11, що стосуються неповнолітніх, заповнюються нулями. Якщо злочин скоїв військовослужбовець, то суддями військових судів у пунктах 5, 6, 7 проставляється цифрове визначення, відмінне від нуля, судді ж інших судів у даних пунктах проставляють "0".
Якщо вирок (постанову, ухвалу) суду винесено за кількома статтями Кримінального кодексу України (далі - КК України), то в розділах I і II статкартки проставляються цифрові визначення, що відповідають злочину, за який передбачено більш суворе покарання, тобто особа обліковується за тією статтею КК України, у якої більша санкція.

 




Комментарий:

Курсовая работа полная, все есть!


Рекомендовать другу
50/50         Партнёрка
Отзывы